За яку Україну боровся Степан Бандера?

     Наблюдая за современным националистическим движением, невольно вспоминаю начало 90-х: Народных Рух с Вячеславом Черноволом (На выбрах 1 декабря 1991 г. он занял 2-е место после Л.Кравчука), Конгресс Украинских Националистов, листовки, брошюры, книги и то,  с каким с вызовом и гордостью прикалывала к своей джинсовой куртке значок в виде желто-голубого флага. Море информации. Мощная просветительская деятельность для тех, кто хочет знать. И на том этапе мне было все понятно.

      Сейчас я не понимаю, чего хотят  для Украины, к примеру, свободовцы, тем более что они делают. Допустим, получат полную власть. Будут свергать памятники и бить стекла в ресторанах и особняках, чтобы не было лениных и заодно богатых? Действуя по принципу: подбежал – разрушил – убежал. Стыдно, панове, за вас. Ни одной разумной идеи, тезиса, ни одной книги, никаких серьезных действий. Парадокс, конечно. Интернет, свобода слова, общедоступность к потоку информации и ее же отсутствие. Политическая анархия у костра Майдана. Заученные на Майдане лозунги: «Ганьба!», «Слава Україні – Героям Слава!» - вот и все, что осталось от националистического движения. Неизвестно кто такие представители власти большой и маленькой. Кроме желания взобраться на верх остается ли еще что-нибудь, если вынести за скобки все эти бессильные, бессмысленные лозунги с имитацией патриотизма?!

     В память о славных 90-х годах и 105-летия Степана Бандеры  - очень неоднозначной личности в украинской истории - хочу разместить здесь небольшую публикацию украинского писателя и референта пропаганды ОУН Петра Дужего "За яку Україну боровся Степан Бандера?" 

*Курсивом выделены высказывания С.Бандеры.

15 жовтня 1959 року в західнонімецькому місті Мюнхені за наказом кремлівських верховодів Хрущова, Ворошилова та Шелєпіна штатний агент КГБ СССР Богдан Сташинський виготовлений у Москві спеціяльним пістолетом, зарядженим смертельною отрутою – ціяністим калієм, підступно вбив Голову Проводу Організації Українських Націоналістів (ОУН) Степана Бандеру. А два роки перед тим той же кагебіст у тому ж місті такою ж зброєю убив іншого видатного українського націоналістичного діяча – Лева Ребета. І перший свій, і другий терористичний акт московський убивця виконав так скритно, що довший час і німецька прокуратура, й кваліфікована поліція потопали у здогадках, можливо, і не допускаючи думки, що ініціятива і плян виконаних злочинів мають своє коріння у Москві. Багато хто був схильний вірити облудним словам Хрущова, який після тго, як засів на троні, узявся викривати свого кривавого попередника Сталіна за його терористичну політику.

Злочин, раніше чи пізніше, таки випливає наверх. А тут і ждати довго не довелося. Через два роки після убивства сам Сташинський, хитрим способом покинувши червоний «рай» і подавшись до Федеративної Республіки Німеччини, дав себе арештувати і признався у скоєних злочинах, підтверджуючи їх доказовими матеріялами.

Не лише простим громадянам, а, можливо, і досвідченим німецьким юристам у голови не вкладалося, чому Сташинський – вишколений чекістський агент – рішився на такий крок, що покинув  Совєтський Союз, переїхав до Німеччини і перед німецькими кримінальними органами свої злодіяння виклав, як на лопаті.

І тут треба збагнути «феномен Москви». Адже недарма в народі побутує приказка «Москва і сльозам не вірить». І це суща правда: що для Москви вкрай конечного хтось не зробив би, а вкрадається зодо нього тінь підозріння, тут же Москва все добре вчинене для неї миттю забуває і найжорстокіше розправляється з найвірнішими прислужниками. Деякі чекістські зубри почали запідозрювати Сташинського в нещирості, він випадково про це дізнався і почав здогадуватися, що і його, втаємниченого в кагебістські секрети, хлібодавці можуть фізично знищити, а тоді – «усі кінці у воду…»  

Прикладів московського тероризму є безліч. Тут годилося б згадати ще один, а він стосується найвидатнішого діяча українського національно-визвольного руху: нещодавно стало відомо про іншого чекістського вбивці. Застосувавши пекельну вибухівку, виготовлену в Москві, большевик-чекіст Павло Судоплатов 23 травня 1938 року вбив у голляндському місті Роттердамі Основника ОУН, Голову Проводу Українських Націоналістів – славної па м’яти полковника Євгена Коновальця. Тепер сам Судоплатов ствердив, що виконав для Москви «велике діло». Але минув деякий час, і його «героя», підвищеного в чині до рангу генерала, Москва посадила в «каталажку». І «заслуги» не врятували ката.

Хто вірить Москві, той уподібнюється до божевільного одчайдуха, що без надуми всуває свою голову в левину пащу, леліючи надію, що лев за довірливе ставлення до нього пощадить бездумця і йому  вручить винагороду.

Чи, вірно слугуючи Москві, не розчаровувалися ті, що колись силоміць затягали Україну в московське ярмо: Скрипник, Коцюбинський, задонський і інші, чи не каялись ті, що нашіптували чекістам про своїх братів, щоб таким чином приподобитись московським імперським ватажкам? Де вони опинилися? Чи пошанувала їх Москва за «вірну службу»? Хто у своєму безпам’ятстві ще й далі довіряє Москві та покладає надії на її щиру прихильність, то нездатний об’єктивно аналізувати суспільні явища, збагнути їх зміст, належно їх оцінити.

Терор – це зброя лукавої Москви. А є у неї ще інша «зброя», а саме: обмова, чи пак брехнею підшиті наклепи. Москва здатна з легкої руки з білого зробити чорне. Таку «зброю» вона застосувала й досі застосовує, коли йдеться про український визвольний націоналістичний рух, а в тому числі і про одного з найвидатніших націоналістичних діячів – Степана Бандеру. Знаючи, що імя Бандери стало дуже популярне, що саме слово «бандерівець» стало синонімом бестрашного борця за волю народів, большевицькі трубадури поширювали несусвітні вигадки. Наприклад, що Степан Бандера орієнтувався на гітлерівську Німеччину, що нібито знаходив спільну мову з гітлерівціями, а це значить, що його можна підтасувати під категорію міжнародних злочинців. Та лихо в тім, що тим інсинуаціям дехто повірив і дехто о ще й досі прислухається і не має правильного уявлення про цього політичного діяча та й про весь український націоналістичний рух, про ОУН.

Проте на інсинуаціях далеко не заїдеш, а брехлива вигадка при зіставленні з фактами розвівається вітром. Сьогодні мільйони українців і чужинців знають, що зразу ж після відновлення Української Держави Актом 30 червня 1941 року, що йшло всупереч із німецькими імперськими плянами, Степана Бандеру ще на початку липня того ж року гестапівці арештували, а далі і запроторили до найстрашнішого концтабору в Заксенгавзені неподалік Берліну, де Бандера під постійної загрозою фізичного знищення промучився до осені 1944 року, тобто до того часу, коли стало очевидним, що Третій райх таки незабаром докотиться до свого ганебного кінця. То хіба ж Степан Бандера міг орієнтуватися на гітлерівську Німеччину? Чи міг він урешті бути хоча б прихильником німецьких окупантів, якщо ті в 1942 р. в Освєнцімі (німецькому концентраційному таборі Авшвіц) убили двох рідних братів Бандери – Олександра та Василя? Чи міг Бандера прихильно ставитися до німецьких загарбників, коли ті повбивали його найближчих співробітників: побратимів Провідника ОУН Івана Климіва-«Легенду», Івана равлика, Івана Габрусевича, запроторили в концтабори Степана Ленковського і Ярослава Стецька, які після смерті Бандери очолювати ОУН?

Степан Бандера – один із найвидатніших лідерів українського націоналістичного руху, Голова Проводу Організації Українських Націоналістів. Дізнавшись про те, що Степан Бандера був тим, ким його представляє ворожа, а передовсім большевицька пропаганда, що той справжній патріот лише Україну носив у своєму серці та за її щастя усе своє життя боровся і життя склав на вівтарі нації, дехто все-таки насторожено або й неприхильно сприймає сам термін націоналізм, особливо тоді коли він і досі вірить тлумачним совєтським словникам. У тих словниках усе, що совєтське, - це добре, а що несовєтське, - то погане.

Перестав і снувати Совєтський Союз, імперія московська повзе у нірвану. Шкереберть летить совєтська ленінсько-сталінська теорія, совєтські політичні словники й деякі енциклопедичні видання годяться лише на те, щоб макулятурні склади ними заповнювати. Але деякому, незважаючи на те, непоінформованість дошкуляє. І простий наш громадянин, і той, що більше усвідомлений, а все-таки знати бажає: що ж таке український націоналізм? Як би найпростішими словами окреслити це поняття?

Український націоналізм – це захист усього народу. Як довго існуватиме українська нація, так довго існуватиме український націоналізм.

Суть його не зміниться, якщо б і назва змінилась. Український націоналізм залишиться й тоді, якщо б його назвати, скажімо, шевченкізмом, як дехто пропонує, чи ще якось інакше.  За своєю суттю ОУН ніколи не зможе стати на місце КПСС. Це тільки комуно-большевицька верхівка про себе лиш дбала, а народ кривдила.

В українській націоналістичній пісні є такі промовисті слова: «Не хочемо ні слави, ані плати, Заплатою нам радість боротьби, В боях нам краще жити і вмирати, Ніж в путах гнити, мов німі раби…»

Появі українського націоналістичного руху передувала Ідея. На початку було Слово. Хто був носієм тих ідей, тих животворних думок, які стали основою для побудови української націоналістичної ідеології?

У новій історії українського народу Тарас Шевченко – найвидатніша постать. У своїх творах Геніяльний Пророк України глибиною великої душі відчув і в піснях передав трагічний стан українського народу, а запальним Словом покликав до боротьби за перемогу Правди, за вільну Україну, за Українську Суверенну Державу, за духовне відродження Української Нації. Шевченко став найвидатнішим ідеологом української національно - та соціяльно-визвольної боротьби, Духовним Батьком українського націоналістичного руху, сумлінням і гордістю України.

У тридцяти роковини від дня смерті поета на його могилі в Каневі молоді українські патріоти поклялися боротися за здійснення Шевченкового Заповіту, за відновлення перед віками існуючої української державності. Вони покликали до життя першу модерну українську націоналістичну організацію – «Братство Тарасівців», самою назвою підкреслюючи свій ідейний зв'язок з ім’ям нашого українського Національного Апостола.

Доки існуватиме Українська Нація, допоки в серцях хоча б і невеликої частини українського народу жеврітиме любов до своєї Батьківщини – існуватиме український націоналізм, український націоналістичний рух, який уважає і повік вважатиме своїм Найвищим Ідеологом Тараса Шевченка. На Шевченковій літературній спадщині видатні українські патріоти, націоналістичні  теоретики розбудували й розбудовують головні принципи ідеології українського націоналізму.

Вважаючи націю найвищою суспільною цінністю, українські націоналісти твердять, що тільки суверенна соборна (тобто – об’єднана) держава є єдиним ефективним і дійовим гарантом не лише розвитку й процвітання нації, а і її життя. Це твердження базується на геніяльному вислові Шевченка: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля».

Дарма, що царські сатрапи, а в наш час і комуно-большевицькі кровопивці силкувалися знецінити Шевченка, навіть забороняючи святкування його дат, не друкуючи його «Розритої могили» й інших поезій, - Шевченкової величині ніхто затьмарити не може: ні московський шовініст, ні большевицький терорист. Для усіх чесних українців він є найбільший поет, Апостол Правди, а для українських патріотів-націоналістів – Духовний Батько.

Слідчий Шевченка, російський великодержавник граф Орлов відзначив: Шевченко писав «на малоросійском язикє» вірші, в яких оплакував «вигадані» нещастя України та описував славу гетьманських часів. В очах російських правителів то був нечуваний злочин, про що і в судовій справі зафіксовано: «Шевченко набув слави знаменитого малоросійського письменника, і тому його вірші подвійно шкідливі та небезпечні».

А далі, що для окупантів (колись – білих, а потім - червоних) найболючіше: «З улюбленими віршами в Малоросії могли засіятися, а потім і зрости думки про вигадане блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернення тих часів, про можливість існування України у вигляді окремої держави».

Лише в боротьбі проти ворога-окупанта, який мусить згинути, шевченко знаходить вихід із важкого підневільного становища. В боротьбі не треба покладати надії на чужу силу, а лиш на себе. Боротьба ця хоч і жорстока, але овіяна життєрадістю, відвагою, революційним поривом.

Даючи 31 березня 1950 року інтерв’ю чужинним журналістам, Степан Бандера недвозначно заявив: «Ми рахуємо тільки на визволення власною боротьбою… на визволення чужими силами Україна не рахує».

Лише боротьбою можна торувати шлях до волі Натхненний Шевченковим Словом, автор Декалогу українського націоналіста (у десяти заповідях) у восьмій точці відобразив глибинну думку Кобзаря: «…безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів твоєї нації».

З творів Шевченка українські націоналісти черпали наснагу, утверджуючись у націоналістичній правоті. Виконуючи директиву Проводу Українських Націоналістів, Степан Бандера, будучи референтом Крайової Екзекутиви ОУН, а потім і її Провідником, увів шевченкознавство у ви шкільну програму націоналістичних кадрів як одну з найголовніших тем.

Навесні 1843 року, після 12-річної відсутності в Україні, поет подався на батьківщину й пробув там близько десяти місяців. Під враженням побаченого й почутого появилися поезії надзвичайної мистецької вартості. Шевченко прямо вказує, хто є найголовнішим ворогом України – передовсім це російський імперіялізм, нашпигований несусвітньою брехнею, дикою, азіятщиною у найбрутальнішому виявленні. У своїй суті той російський імперіялізм нічим не змінився, коли большевики перефарбували його у червоний колір.

В умовах сучасної дійсності майже всі українські політичні структури – партії, спілки, об’єднання тощо - саме в російських імперіялістах, а не в російському народові бачать головного ворога Української Нації, української суверенної державності. При тому інколи може скластися враження, що тими справжніми імперіялистами є відносно невеличкі середовища і то лише ті, де нуртують крайньо шовіністичні погляди й звідкіль «лунають загарбницькі заклики». Але не тільки – під імперіялістами треба розуміти й тих, часто-густо словоблуддям завуальованих «демократів», навіть «антикомуністів», різномастих «реформаторів» - спекулянтів, а також місцевих яничарів, що поза Росією світу не хочуть бачити та в її «обійми» силоміць пруться й інших силкуються за собою затягати, хоча багато хто з них зі своїми відкритими заявами не виступають, але без окупованої Росією України й інших неросійських народів та їх територій не бачать «перспективи свого повноцінного життя-буття».

І ще одне, не менше важливе: стало нормальним явищем у деяких українських середовищах усі наші негаразди спихати лише на здекларованих імперіялістів, тобто таких, що найвиразніше виділяються, а чомусь обминають, а то й до уваги не беруть російського імперіялізму в повному обсязі. Помилково наголошують на тому, що так звані ширші маси, і то без винятків – це невинні ягнята, миролюбці, щиросердечні, простецькі, у нічому не повинні «рускіє люді». Очевидна річ, що весь російський нарід не може повністю відповідати за наше національне лихо. Адже не тільки неросійські народи проливали невинну кров у нападах Росії на чужинецькі території. Проливалась і російська кров, і російський народ зазнавав чимало збитків, з імперських авантюр користи не мав, але ті ж «рускіє люді», хоч загарбницькою дурійкою обмануті, якраз і були знаряддям російських імперських аспірацій, саме вони вірно служили царям і можновладцям імперії, перефарбованої на червоний колір. Ворогами України є також і оте «знаряддя» - чужонаціональне й антиукраїнське яничарське будяччя, що позасмічувало українські поля. Що воно собою являє, чудово пояснює Шевченко, знаходячи для нього, того «знаряддя», групову назву «москалики». Ті «москалики», що заздріли, То все очухрали», називаючи їх ніби здрібнілим словом, але наповненим презирством до них і ненавистю. Шевченко «москаликів» називає ще й більш згірдливо: вони – «байстрюки Єкатерини», що на Україні «сараною сіли». А сарана сараною залишається, вона – стихійне лихо, котре, незважаючи на те, якими вітрами кероване, смертоносним покривалом падає на родючу землю.

Виходячи з того, що дух свободи, незнищенність визвольницьких ідей є наймогутнішими факторами в боротьбі за торжество Справедливості, українські націоналісти знаходять своє ідейне підґрунтя у Шевченковому творі «Кавказ», який має риси полум’яного визвольницького маніфесту.

Посланіє «І мертвим, і живим, і ненародженим…» - центральний твір циклу «три літа» - це і є ідеологічний тестамент поета, синтеза Шевченкових поглядів про визволення України, це і життєва програма для усіх майбутніх поколінь. У творі Шевченко апелює до освічених українських людей,  картаючи запроданство ворожими силами – одне з найголовніших лих народу, що карається у тенетах неволі, ударяючи по тех., хто знецінює історичні традиції. Поет критикує космополітичні тенденції, ганьбить фальшивих патріотів.

Степан Бандера, українські націоналісти завжди наголошували й наголошують на тому, що питання боротьби за народню долю (а це означає: за суверенну українську державність) – це справа всього народу, а не якоїсь однієї партії, наприклад, комуно-большевицької чи якоїсь іншої за назвою, але в суті своїй такої, як большевицька, тобто нацистського покрою. Українські націоналісти – це борці, що самовіданно борються за національне щастя, за процвітання і життя народу, не вимагаючи для себе ніяких вигод чи привілеїв. Боротьба за національну долю – проблема всіх громадян України: і тих, що землю орють і хліб вирощують, і тих, урешті, що зброю до рук узяли, щоб захищати рідну землю, інтереси нації. І не меншою мірою у тому фронті боротьби важливе місце займають освічені люди, мозок нації, трудівники розумової праці. Хто з освічених громадян, усвідомлюючи важкий підневільний стан свого народу, тримається осторонь народних мас, будучи пасивним споглядачем, не поринає у вир усенаціональної боротьби, - той злочинець.

Шевченко «освічених», але байдужих до української справи картає: «Не шукайте, не питайте того, що немає і на небі, а не тільки на чужому полі». І далі, розуміючи свою хату як свою державу, поет наголошує, що тільки «у своїй хаті» - державі – «своя правда». Ті слова, мов незаперечне твердження, наче непорушну істину сприймають українські націоналісти, усі чесні українські патріоти.

Доморослі яничари, що звикли чвалати крок у крок з ворогами України, поклоняючись чужим теоріям («Нехай німець скаже…»), шукали й шукають щастя у межах російської імперії, маючи надію, що імперські власті дозволяють їм бути наглядачами над своїм народом. Яка ж роля «просвіщенних»? Освічені люди, інтелігенція повинні нести в народ слова Правди, яку високо цінив Шевченко. А далі боротися, передовсім виробляючи методи й придумуючи способи, як ту боротьбу вести. Між іншим, цьому питанню присвячує Степан Бандера належне місце у своїх публікаціях.

Якщо український інтелігент має свою думку – і правильну і, можливо, спасенну для народу, але тримає її у своєму приватному закутку, то його можна вважати шкідником. Хто має ідею, хто виношує думку, здійснення якої стало б щастям для української нації, а не оприлюднює її, не докладає зусиль, щоб її здійснити – той нікчемне створіння.

Передовсім освічені громадяни повинні пояснювати незрячим, а це значить – покривдженим важкою долею: «Що ми?.. Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?..» Хоча ті питання, на перший погляд, нібито прості та ясні, але треба давати відповіді й пояснення на них, вони далеко важливіші навіть за хліб. Посіяти зерно, виростити його та врешті з борошна спекти хлібину – це справа кількох місяців, духовне ж відродження покаліченого морально, а навіть екологією фізично народу – проблема немалих літ.

Виходячи з основ християнської доктрини про те, що любов перевищує ненависть, українські націоналісти беруть цей принцип на своє ідейно-моральне озброєння. Стежачи за творчістю Шевченка, стверджується, що таким був погляд Шевченка.

Український націоналізм будує і здійснює своє духове відродження найбільшою мірою не на ненависті до зла, а на любові до добра. А таким найвищим добром для націоналістів є добро Української Нації.

Стійкість Шевченкова, його непохитність завжди були прикладом для українських націоналістів. Шевченка не змінили ні поневіряння, ні життєві знегоди, ні коверзування над козацьким сином, ні гірка, невблаганна доля. Свідчать про це його твори, написані вже після повернення в європейську частину російської імперії, зокрема поезія «Бували войни й військові чвари…» Шевченко життєрадісно заявляє: «…Минуло все, та не пропало. Остались шашелі: гризуть. Жеруть і тлять старого дуба…» (Дуб – козак, символ українського народу). Шашелі – вороги України, але вони безсилі, бо «од коріння тихо, любо зелені парості ростуть…»

Шевченків «Кобзар» - національне Євангеліє. З нього черпають наснагу й українські націоналісти, і ті, що себе поки що націоналістами соромляться називати, а сприймають назву тарасівці чи шевченків ці, і ті, що толочені й топтані «большевицькими нормами життя», уже до манівців наближалися, але опам’ятались, а Слово Шевченкове допомогло вивести їх на правильних шлях…

Українські націоналісти, в тому числі і Степан Бандера, свою Правду базували на ідеях Шевченка. Отже, намагатися заперечувати цю істину означає обдурювати народ. Наші непримиренні вороги – московсько-большевицькі імперіалісти вдаються до брехні. Вони «стверджують», що український націоналізм має свій теоретичний фундамент десь у чужих краях, отже в Україну він «завезений», трансплянтований з чужого поля. Факти свідчать про інше.

***

На тому вороги України не зупиняються: вони «прирівнюють» український націоналізм до нацизму. На превеликий жаль, не лише в закордонні, а й у нас, В Україні, ще знаходяться недалекоглядні, котрі видумані побрехеньки імперіялістичних акул приймають «як добру, нефальшовану монету» та ще й дають тим вигадкам хід.

Даючи інтерв’ю кореспондентові радіостанції у Кельні 1954 р., на питання «Чи Ви не були б ласкаві докладніше пояснити поняття «український націоналізм», Степан Бандера дав таку відповідь:

«Сьогодні в Україні антибольшевицька визвольна боротьба є організована і ведена ОУН – Організацією Український Націоналістів. Поняття «українського націоналіста» - «націоналістичного руху», має зовсім інше значення, ніж подібні терміни на Заході. Український націоналістичний рух не має нічого спільного з нацизмом, фашизмом або націонал-соціялізмом. Український націоналізм бореться проти імперіялізму, проти тоталітаризму, расизму і всякої диктатури чи застосування насильства »

Далі Степан Бандера пояснював: «Ім’я «український націоналіст» є співзвучним з «український патріот», який є готовий боротися за свободу свого народу, жертвувати для свого народу все, що він посідає, навіть життя.

Український націоналізм протиставить так званому большевицькому інтернаціоналізмові ідею самостійності і вільного розвитку кожної нації. Ми поборюємо намагання большевиків накинути іншим народам російське панування. Ми протиставимось російському большевизмові на всіх ділянках життя у всяких формах»

На питання кореспондента «В яких формах бореться в Україні за свої цілі Організація Українських Націоналістів?» Степан Бандера відповів: «Під час Другої світової війни та перші роки після неї українська визвольна боротьба провадилась у формі партизанської війни Української Повстанської Армії, в якій брали участь широкі маси українського народу. Приблизно від 1949 року мілітарна діяльність Української Повстанської Армії зменшилась. Однак, її кадри залишились втримані як зародок її відділів для майбутніх операцій. Революційна антибольшевицька боротьба українського народу продовжується у формі політичного підпілля. Завдання підпілля – перетворювати в активний спротив Москві існуючу приховану ненависть до російсько-большевицького імперіялізму і до поневолення неросійських народів, що живуть у Совєтському Союзі».

«Українська визвольна боротьба є складовою частиною загальної визвольної боротьби всіх поневолених російським імперіялізмом народів. Для нас большевизм є лише однією з форм традиційного російського імперіялізму. В боротьбі проти російсько-большевицького імперіялізму ми почуваємо себе союзниками з усіма свободолюбивими націями. Ми ставили спротив російсько-большевицькому імперіялізмові, ми протиставимось йому і тепер, і ми будемо протиставить йому в майбутньому»

Пояснення Степана Бандери – ясне і недвозначне. Його слова – віддзеркалення непохитної думки й віри у правоту великого діла.

Кореспондент, який брав інтерв’ю у Степана Бандери, зробив таку замітку: «Степан Бандера  - сьогодні вже легендарна постать націоналістично-визвольної боротьби поневолених народів… (він) є один із найнебезпечніших і найсильніших ворогів совєтського імперіялізму… Кінець війни… Степан Бандера зустрів у німецькому концентраційному таборі… Прихильники Бандери, славні бандерівці, продовжували їхню боротьбу на два боки: проти Гітлера і проти Москви. Степан Бандера залишився їх безспірним провідником…» і далі: «… вже віддавна найбільшою загрозою для єдності і сили Совєтського Союзу є стремління поневолених Москвою народів до незалежності, передусім українського народу. Українське питання було і є найслабшим місцем Совєтського Союзу і тут може захитатися існування усієї совєтської імперії. Промови Хрущова…, що обвинувачували Захід у «підтримці українського націоналізму з імперіялістичних намірів», доказують, що Москва, не зважаючи на виграну війну і найгостріші терористичні кроки в Україні, цілком не дала собі ради з українською проблемою. Ці промови свідчать більше, ніж інші аргументи, що спротив українського народу проти Москви продовжується і зростає. Степан Бандера є головою, стремлінням і сумлінням українського спротиву».

На питання кореспондента, які політичні цілі Організації Українських Націоналістів, провід якої очолює Степан Бандера, Голова Проводу відповів: «антибольшевицька визвольна боротьба в Україні, що її веде націоналістичне підпілля, триває уже без перерви 10 років». (при.: Бандера дава інтерв’ю 1954 р.) «найважливішими цілями цієї боротьби є:

1.       знищення большевицького панування,

2.       вилучення України з СССР і ліквідація російської імперії узагалі,

3.       ліквідація комунізму, комуністичної системи і режиму,

4.       відновлення Самостійної Української Держави в національних етнографічних кордонах із демократичною системою урядування, яка гарантувала б усім громадянам України демократичні свободи в усіх ділянках життя, а головно в ділянці духовного, культурного, політичного й соціального буття».

***

В іншому інтерв’ю (в березні 1950 р.) на запитання, до якого державного ладу змагає ОУН?

Степан Бандера дав відповідь:

«До народоправства (демократії) і соціяльної справедливості». ОУН бореться проти большевицької диктатури, тоталітаризму, проти комуністичного суспільного поневолення і визиску. В УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ УКРАЇНСЬКИЙ НАРІД СВОБІДНОЮ ВОЛЕЮ МАЄ ВИРІШУВАТИ САМ ПРО ЇЇ ДЕРЖАВНИЙ І СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ. Українська держава запевнить свобідний розвиток усіх ділянок життя – релігії, культури, господарства, забезпечить всебічну особисту свободу і справедливість усім громадянам України свободу індивідуальної і збірної діяльності громадян на суспільно-політичній, господарській, культурній і на інших ділянках».

На питання, яке є відношення між ОУН і УПА? Степан Бандреа відповів: «Найтісніша співдія. УПА постала із зброїних відділів ОУН під час Другої світової війни, коли мілітарна боротьба розгорнулася у великих масштабах, на два фронти, проти німців і проти большевиків. Основою УПА стали військові відділи ОУН, але в УПА входять теж не члени ОУН, усі, хто хоче брати участь у збройній боротьбі проти ворога за волю України. УПА побудована і діє на принципах чисто міліарних у достосуванні до підпільних умов. УПА веде міліарні операції у рамцях цілої революційної боротьби, яку практично організовує і проводить ОУН».

Степан Бандера, українські націоналісти акцентували на тому, що боротьба за державну самостійність, за утвердження держави – це справа всього народу. А це означає, що жодна політична структура не має права монопольно вирішувати питання національно-визвольної боротьби. Грубо помиляється той, хто силкується копіювати комуністів, які узурпували виняткове право вирішувати всі питання, а про будь-яку консолідацію з іншими політичними структурами не могло буди й мови.

З ініціятиви ОУН з-під стягу Степана Бандери в червні 1941 р. у Кракові був створений на демократичних засадах Український Національний Комітет, очолений доктором Володимиром Горбовим. До його складу увійшли представники майже всіх національно-політичних середовищ. Коаліційним було і Державне Правління під головуванням першого заступника С.Бандери в ОУН Ярослава Стецька після проголошення Ату Української Держави 30 червня 1941 р. у Львові.

З ініціятиви революційної ОУН у липні 1944 р. була покликана до життя Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) – політичний орган, який мав виконувати «функції підпільного парляменту та здійснювати верховне керівництво всією національно-визвольною боротьбою до часу здобуття державної незалежності». Створена внаслідок політичної консолідації, Українська Головна Визвольна Рада об’єднувала й координувала діяльність усіх національно-визвольних сил України.

Велику увагу надав політичній консолідації Степан Бандера. В середині 1946 року за підписом С.А.Сірий він написав ґрунтовну статтю п.н.: «До проблеми політичної консолідації». Рядки тієї праці були спрямовані до тих українських громадян, яких нещадна доля розкинула по безмежжях закордоння. До питання політичної консолідації Степан Бандера звертався неодноразово і в 1941р., і в 1946 р., і пізніше, у працях «Слово до Українських Націоналістів-Революціонерів за кордоном» - 1948 р., «За завершену політичну структуру» - 1958, в інтерв’ю і в листуванні.

Степан Бандера закликав, щоб, консолідуючись, українські політичні структури свої вузькі партійні інтереси підпорядковували інтересам усього українського народу.

Степан Бандера був проти механічної консолідації. Він писав: «Сама механічна консолідація… напевно не принесла б поважних політичних наслідків. Навпаки, коли б ми пов’язали різні політичні угрупування тільки формально, а вони далі хотіли б іти власним політичним шляхами не тільки у другорядних питаннях, а й у принципових справах української внутрішньої і зовнішньої політики, - то у висліді замість скріплення було б послаблення, замість об’єднання – взаємне паралізування. Механічне об’єднання, без справжнього узгіднення спільної плятформи, яка визначала б шлях до однієї, спільної мети, - не тільки не скріплювало б цілості української політичної енергії на шляху визволення, а й гальмувало б досягнення їхньої позитивної роботи. Образ такої політичної єдності… був би тільки оптичною оманою…»

Яка консолідація можлива, доцільна і потрібна, Степан Бандера пояснює так «Маємо на увазі створення такого укладу і взаємовідносин українських політичних напрямків, сил, тенденцій і акцій, щоб усі вони зберігаючи свої позитивні питоменності, окремі цілі та прикмети, затримували свій власний шлях розвитку, прагнули до здійснення однієї, спільної національної мети, прямували до неї… одним спільним шляхом… визнавали один ієрархічний уклад головних вартостей і визнавали авторитет одного найвищого керівного чинника та репрезентації України»

«До українських національних політичних чинників і угруповань можна зарахувати тільки ті, які стоять на платформі державної самостійності і соборності України, тобто… визнають за головну та найважливішу мету… звільнення України від московсько-большевицького поневолення і відновлення суверенної Української Держави…»

«Першою і головною передумовою участи в політичній консолідації є те, що (партії) … керувалися одним політичним імперативом змагання за здійснення головної мети: Самостійної Української Держави і з тією метою підпорядковували всі свої вужчі партійні інтереси»

«Друга передумова до повної політичної консолідації – це визнання тільки одного шляху, щоб досягти спільну мету».

Але бувають вийняткові ситуації, в яких політика нації щодо зовнішніх сил та міжнародних констеляцій і процесів мусить іти одночасно різними, розгалуженними, а часто протилежними шляхами. Коли ситуація вимагає поділу роль і ставлення більше, ніж на одну ставку, тоді наказом часу є не уніфікація, а її диференціація, … політична ж консолідація не може бути самоціллю, а засобом, політичним інструментом…»

Далі Степан Бандера запитує: «Чи перед українською самостійницькою політикою у теперішній ситуації стоїть більше, ніж один відкритий шлях?» І відповідає: «Лише один-єдиний! Це шлях безкомпромісової революційної боротьби проти большевицько-московського імперіялізму, на який то шлях стали всі самостійницькі сили України… Це стосується не тільки Краю. Годі відділити політичні дії за кордоном від політичної дійсності в Україні. Бо всяка еміграційна політична концепція без підпори і відповідника на Рідних Землях – це галузка, відірвана від пня…» «…дозріло переконання, що в теперішньому становищі України єдино можливою і правильною є революційна визвольна концепції безкомпромісової боротьби проти большевизму, яка розраховує на власні сили України та на спільну боротьбу інших народів, що в подібній ситуації борються за своє життя проти того ж самого ворога…»

***

Степан Бандера констатує: «За політично-світоглядовим розумінням ОУН, монопартійна система… не відповідає потребам повного і здорового національного розвитку…» «В державній організації… мусить бути місце для вільного розвитку політичних угруповань та для здорового творчого змагання між ними… а державні органи мусять стояти на позиціях понадпартійних…»

Степан Бандера тривалий час розглядав питання політичної консолідації, а навіть політичного об’єднання усіх творчих українських сил у діяспорі, маючи на меті допомогу воюючій Україні. Він виношував думку, щоб у закордонні створити Виборний Національно-Визвольний Центр, у якому могли б брати участь закордонні українські сили державницького спрямування, у тому числі й революційні та нереволюційні, але за умови, що його підтримував би весь український  загал. Такий Центр не був би своєрідним урядом чи передпарляментом України, але перед зовнішнім світом виступав би як речник національно-визвольних змагань українського народу.

У статті «За завершену політичну структуру» Степан Бандера пише: «…не будемо займатися питанням, чиї наслідки втримування і формування екзильних державних органів має вартість для збереження державних традицій. Для нас вихідною точкою є безпірний факт, що незалежну українську державу можна вибороти тільки послідовною боротьбою цілого народу, а неможливо її здобути хоч би найсильнішими правними претенсіями й аргументами. Досвід наш власний та інших народів учить, що екзильні уряди тільки деякий час після виходу на чужину відіграють помітну політичну ролю, але в затяжній визвольній боротьби на довгу мету вони як керівні осередки виявляються непридатними. Це зрозуміло, бо кожний політичний фактор мусить мати структурні засади й форми, пристосовані до своєї фактичної дії. Функції ж державної адміністрації і державних органів інакші, ніж функції організації і органів визвольної боротьби. Порвінювання – яка система політичної організації народу вища і вар тісніша: державна чи визвольно-революційна – цілком невмисне».

У своїй ґрунтовній праці «Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном» (1948 р.) Степан Бандера пише: «Ціла наша політична діяльність за кордоном мусить бути плановим і послідовним реалізуванням нашої революційно-визвольної політики в Краю, яка веде до єдиної мети…» У статті автор згадує про політичну консолідацію українських сил, зокрема наголошує, хто був її противником у 1941 р. Бандера пише: «З весною 1941 року, напередодні вибуху німецько-совєтської війни, стали очевидними гітлерівські пляни супроти України: підманути облудними кличами й обіцянками, запрягти до свого імперіялістичного воза, а потім зробити з України терен колонізації, господарської експлуатації і джерело невільничої робочої сили. Спершу, на час війни, Берлін плянував грати на облуду – з одного боку, обіцяти державність, а з другого – викручуватись воєнними обставинами, українською непідготованістю і т.ін. Одним із головних аргументів гітлерівської облудної політики був закид, що українці непідготовані, розсварені, нема з ким говорити і т.ін. А при тому була ставка на розігрування одних проти других, не допускаючи до порозуміння. Тоді вимогою часу стало порозуміння всіх українських політичних чинників, які були на західних окраїнах і на еміграції в Європі, створити одностайний фронт і сконсолідований осередок-репрезентацію. Цю вимогу ситуації добре зрозуміли всі українські політичні чинники і за почином революційної ОУН у Кракові створився Український Національний Комітет (УНК), до якого увійшли представники всіх середел, центрів і угруповань, за винятком одного чи двох. ОУН виступила з ініціативою і доклала всіх старань, що здійснити консолідаційну акцію…»

З огляду на свою імперську політику, гітлерівці не визнали Українського Національного Комітету, а його членів почали грубо переслідувати.

Консолідаційну політику проводили всі українські націоналістичні діячі: Євген Коновалець, Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Стецько й інші послідовники української націоналістичної Ідеї. Виявом політичної консолідації було утворення і розбудова Збройних сил України: Української Повстанської Армії, а в 1944 році – покликання до життя підпільного українського парламенту й уряду – Української Головної Ради (УГВР).

***

З імям Степана Бандери пов’язана ціла епоха. В історію він увійшов як с особистість крицевого гарту, всім своїм єством віддана Україні, непохитний борець-революціонер. Він мав чимало однодумців. Ідеями, що їх виношував у своєму серці, окрилювались і окрилюватимуться численні когорти українських націоналістів, в тому числі і люди, які не мали щастя особисто його знати, але ідейно пов’язані з ним, пишаючись ім’ям – бандерівців.

Про Степана Бандеру вийшло з друку багато публікацій, в яких об’єктивно змальована ця видатна постать нашого століття, але появилася і полемічна література, позбавлена об’єктивності, а вже найгіршими словами «згадували» С.Бандеру московсько-большевицькі імперіялісти, до яких приєднували «свої», наповнені жовчю, голоски місцеві яничари, запроданці, що й матір рідну продавали за шмат гнилої (большевицької) ковбаси.

Напевно, будучи переконаними, що роблять «добру справу», деякі автори критикують Голову Проводу Українських Націоналістів – полковника Євгена Коновальця, що він (напевно, забувши «порадитися» з тими критиканами), 24-літнього Бандеру (вони кажуть: «юнака») призначив на пост Провідника Крайової Екзекутиви ОУН Західно-Українських Земель. Уся діяльність Бандери свідчить про те, що полковник добре продумав своє рішення і помилки не зробив.

Життя Степана Бандери позначилося постійним збагачуванням його мислення, його революційного чину. Народившись 1 січня 1909 року в родині священика-патріота Андрія Бандери, пізнішого члена Української Національної Ради й капеляна в лавах Української Галицької Армії – молодий Бандера, як він сам згадує у своїй біографії «мої життєписні дані», «виростав в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень». Дитячі та юнацькі роки С.Бандери випали на дуже важкі часи: наші землі здригалися від гулу гармат і скорострільної пальби.

У важкі воєнні роки діти того часу «передчасно ставали дорослими» вони були дуже спостережливі, а те, що в дитячі роки «запало в серце», згодом давало багаті сходи. Усім дитячим серцем Бандера сприймав і національне відродження, і відновлення Української Державності, і важкі хвилі її падіння. Вчені-психологи твердять, що дитяча спостережливість не тільки дорівнює, а часто-густо і перевищує привітливість старших. З дітей і юнаків, які були ровесниками або дещо старшими чи молодшими від Бандери, виросла ціла плеяда пізніших націоналістичних діячів, таких як Іван Габрусевич, Степан Ленкавський, Богдан Кравців, Степан Охримович, котрий деякий час був наставником Бандери і натхненником, а далі Зенон Коссак, Роман Шухевич, олег Ольжич, Дмитро Грицай, Олекса Гасин, Володимир Янів, Іван Климів-«Легенда», Мирослав Тураш, Ростислав Волошин, Дмитро Мирон, Ярослав Старух, Ярослав Стецько і багато інших. Знайомлячись ближче з біографіями цих людей, читач устійнить, що майже всі вони не тільки боролися за нашу державну суверенність, а й за вільну Україну і життя своєї віддали…

Прожив Степан Бандера в Угринові Старому до 1919 року, потім учився у Стрийській гімназії класичного типу, яку закінчив 1927 р. Будучу членом молодіжної організації Пласт (український скавтінг), Степан Бандера ввійшов у зв’язки з Українською Військовою Організацією – підпільною революційно-політичною формацією, очоленою полковником Євгеном Коновальцем, членом якої формально став у 1928 році. УВО поповнила кадри покликаної до життя у 1929 році Організації Українських Націоналістів, членом якої С.Бандера став із перших днів її існування. Студіюючи у Львівській політехніці, на її агрономічному факультеті, Степан Бандера зазначає: «Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полоню вала мене щораз більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій»

***

У 1933 році Степан Бандера – Провідник Крайової Екзекутиви ОУН. Наступного року арештований польською поліцією, а в 1936-му засуджений на кару смерті із заміною на довічну тюрму за організування атентату на польського міністра внутрішній справ Пєрацького (відповідального за польську екстермінаційну політику супроти українців). Улітку того ж року відбувся другий судовий процес проти Бандери у Львові.

У польських в’язницях найважчого режиму він просидів до вересня 1939 року, коли Річпосполита розлетілася під ударами Німеччини за співучастю СССР.

На Львівському (1936 р.) процесі Степан Бандера склав такі зізнання (від тогочасу ним зацікавилася червона Москва, посилаючи на судовий процес як наглядача свого агента):

«ОУН виступає проти большевизму тому, що большевизм – це система, якою Москва поневолила Українську Націю, знищивши українську державність. Виступає ОУН також проти комунізму, бо комунізм – це рух світоглядово протилежний націоналізмові.

Головним тереном боротьби з большевизмом є Східно-Українські Землі. Там боротьба йде на життя і смерть…

На цьому терені (Західно-Українських Землях) ми теж боремося з комунізмом, бо він намагається послабити вороже протимосковське наставлення українського громадянства та прищепити йому доктрину з розкладовими елементами. Очевидно, ведемо на цьому терені боротьбу з комуністичним рухом перш усього засобами пропаганди…

Комуністичний рух на цьому терені є експозитурою (представництвом) московського комунізму. А большевизм засобами фізичного винищування бореться на Східно-Українських Землях з українським народом, а саме – масовими розстрілами і підземеллях ГПУ, виголоджуванням мільйонів людей і постійними засланнями на Сибір та Соловки. Большевики виселюють із широкої прикордонної смуги українців, а на їх місце поселяють самих москалів…

Тому, що большевики застосовують фізичні методи, тому й ми вживаємо в боротьбі з ними фізичних метод. З цих причин я видав наказ Лемикові виконати атестат на большевицького консуля у Львові…

…сьогодні, в ХХ-му віці весь культурний світ бачить країну, яка колись була шпихліром Європи, а нині стала вимирати з голоду. Бачить трагедію народу, який повірив у «народолюбство» і впав жертвою свого північного сусіда… Цілі райони, цілі села, почавши від найменшої дитини до старих, завантажують у вагони і перевозять у Сибір і тундру, на Соловецькі острови. Це викликало протест цілого культурного світу. Ще більше це потрясло українцями поза межами совєтської Росії… »

Хто такий Степан Бандера і за що боровся, пояснив конгресмен США Чарльз дж.Керстен – співобвинувач на судовому процесі над Сташинським в жовтні 1962 року в Карльсруге такими словами:

«Совєтсько-російський уряд, очолений Хрущовим, постановив замордувати Степана Бандеру тому, що він був провідником широко розгалуженого руху спротиву проти російсько-комуністичної окупації України. Бандера був символом боротьби за вільну і незалежну Україну, 45-мільйонної неросійської нації з власною традицією, культурою, мовою і цивілізацією».

Пан Керстен продовжував:

«Російсько-комуністичні методи для знищення постійної визвольної боротьби українців є такі немилосердні, що їх в історії тиранії ніде знайти не можна. В 1932-33 рр. російські комуністи вивезли з України всі запаси поживи і збіжжя для посіву та через те зорганізували ГОЛОД…

Приблизно в той час, коли Хрущов у 1954 році зустрічався з президентом Айзенгавером, хрущовські танки розчавили в концентраційному таборі Кенгірі 500 українських жінок – політичних в’язнів…

Це совєтсько-російська таємна служба замордувала в Пароіжі в 1926 р. Симона Петлюру і 1938 р. у Роттердамі полковника Євгена Коновальця…»

Пан Керстен у своїй промові зацитував комуністичного теоретика А.В.Луначарського, котрого большевицька пропаганда характеризувала я к «великого гуманіста». Комуністичний теоретик Луначарський писав: «Ми ненавидимо християнство і християн. Навіть найкращих із-поміж низ ми мусимо вважати нашими найгіршими ворогами. Вони навчають любові ближнього і милосердя, що суперечить нашим засадам. Християнська любов є перешкодою для поширення нашої революції. Геть із любов’ю ближнього! Те, чого ми потребуємо – це ненависть. Ми мусимо навчатися ненависті, бо тільки  тоді ми можемо здобути світ!»

Ця цитата Луначарського наведена тому, щоб ще раз показати, що український  націоналізм і большевицький комунізм – це два антиподи, які стоять на діяметрально протилежних полюсах.

***

Степан Бандера у своїй політичній діяльності завжди звертав увагу на найголовніше.

Найцінніше – це надія, найвище суспільна категорія.

Єдиним найкращим, ефективним і дійовим гарантом нації є суверенна держава.

Поняття нація і держава – найтісніше між собою пов’язані.

Український націоналістичний рух – це захист нації.

Націоналісти завжди стояли на передньому краю боротьби за державну самостійність і соборність.

Свою революційну діяльність Степан Бандера починав з пропаганди націоналістичних ідей.

Ідеться про то, щоб борцями за здійснення націоналістичних ідей ставало якнайбільше людей.

Жертовність націоналістів окрилює народ у боротьбі за процвітання і життя нації.

Найбільший ворог України – московський імперіялізм, незважаючи на те, під якими прапорами він виступав би. Суть імперіялізму одна.

Степан Бандера залишив свої ідеологічно-політичні праці. В них найбільше місця присвячено з’ясуванню питань щодо концепції та перспектив національно-визвольної боротьби.

Очолена Степаном Бандерою Організація Українських Націоналістів на Другому своєму Великому Зборі (квітень 1941 р.) у своїх Політичних Постановах закарбувала:

«Організація Українських Націоналістів бореться за Українську Суверенну Соборну Державу, за визволення поневолених Московою народів Східної Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах московської імперії СССР.

Організація Українських Націоналістів продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення українського народу без огляду на всі територіяльно-політичні зміни, які зайшли б на терні Східної Європи».

Це була революційна постанова. Ще майже за три місяці до початку німецько-большевицької війни ОУН заявила, що вестиме боротьбу за державну суверенність України навіть тоді, коли і німці стануть на перешкоді і не визнають права бути українському народові єдиним господарем на Українській Землі.

Ця Постанова і Акт 30 червня 1941 року стали ідейно-політичною основою Української Повстанської Армії, яка захистила честь України перед усім світом і задекларувала те, що боротьба за Українську Суверенну Державу не припиниться ніколи, поки над Україною не замайорить Прапор Перемоги.

Степан Бандера боровся за Українську Суверенну Державу і життя віддав за неї.

Конгерс Українських націоналістів

Київ-Львів

1994

Комп’ютерний набір та верстка редакції газети «Шлях Перемоги»

Віддруковано у друкарні Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська видавничо-інформаційна служба». 293500, Львівська обл., м.Стрий, вул..Олесницького. 4 А/с 323